Користь двоємислія

Щож, перестали блєдіни падати на печерські пагорби, у лєнті прокинулося Євробачення. Мабуть, саме воно на часі. Ну ок, не про це мова. Хоча, може саме про це.

Колись Умберто Еко, виступаючи перед студентами престижного університету (я досі плутаю американский та англійський Кембріджі, тому даруйте), розказав історію із свого шкільного дитинства.

Вчитель задав 10-річним діткам завдання: пояснити, чому всі вони повинні померти за Мусоліні та велич Італії. І кмітливий хлопчик з філософічним нахилом мислення дуже швидко обґрунтував чому це повинні зробити всі.

Потім він зізнався в іншому інтерв’ю, що мав і зворотню версію, таку ж переконливу. Але, розуміючи контекст, вирішив її не оприлюднювати. Тому що розумів, що за неї він назавжди зламає своє життя і життя своїх родичів.

Орвелівське «двоємисліє» особливо притаманне двом великим групам людей: тім, хто жив у тоталітарному суспільстві, тобто, всім совкам, якими б вони внутрішньо вільними себе не відчували, та людям з гнучкими професіями, заснованими на уяві. Акторам, письменникам. Мрійникам і фантазерам.

Я, наприклад, легко можу себе уявити у будь-якому не вільному суспільстві. Я знаю, що треба робити, як треба поводитися з оточуючими, як треба уникати побиття, а якщо воно вже відбувається, як намагатися його пережити і лікувати наслідки тим, що є поруч. І як, склавши у кармані дулю, працювати, при можливості, саботуючи результат. Тому що я жив у таких режимах і таких місцях. І мене били. І цим закріпили всі ці навички виживання у неволі. Там іноді можна було жити досить комфортно, але це, звісно, пекельне лайно.

Акторам ще простіше. Вони мають хист до повного перевтілення. Навіть поганий акторішка теж може прийняти на себе один-два образи і жити в них природно для себе.

Ми бачимо це, коли зміна ситуації вмикає «двоємисліє». І ось ми вже не здаємо країну за три дні заради своїх серіалів на супер-велику аудіторію і мір-дружбу-жвачку, а граємо втомленого героя. А насправді «проєбалі» все, і це навіть не входило у зловісні плани, просто так вийшло. Бо це була інша роль. Вийшов за куліси і забув.

На щастя, є люди, що не можуть жити інакше. Навіть сурогатна воля нинішньої України потрібна їм як кисень. І саме їм ми вдячні за наше вільне життя, наскільки воно тут можливе.

Але у таких людей немає «другого дна». І виживуть знову саме «двоємисли». І вічний бардак, загравання з пролетаріатом, «втарой язик» та «всє нам далжни» продовжиться.

На жаль.

Але ж, нащо такі сумні думки чудового сонячного майже літнього ранку? Євробачення ж. Давайте разом: Стеефаніяяя!

Юрий Глушко Автор:

Ваш комментарий будет первым

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.