Тут, бачу, на болотах стоїть виття про якогось середньої руки іноземного колумніста.
Да, на війні щохвилини гинуть наші кращі молоді красиві люди, але ми будемо нити про давно мертвого чужого дядьку, що ніколи нас не любив.
І отже, якщо вже так, то запощу тут окремо свій комент, який написав нещодавно з цього приводу.
У світі є багато країн. В них є багато талановитих людей — музикантів, журналістів, художників та письменників з поетами. Зараз, коли є Гуглоперекладач і нейромережі, що прочитають тобі текст твоєю мовою прямо у навушник, цікавитися їх творчістю стало дуже легко.
Я пам’ятаю як я жалкував. що не знаю французької щоб прочитати останній роман Густава Флобера «Бувар і Пекюше», бо мені було треба, а був лише оригінал, бо у совку ця книга не видавалася.
Зараз весь світ відкритий для живого розуму. Будь-які перли творчості людства знаходяться на відстані кліку і певної суми грошей. Саме час старим змінюватися, а молодим — розвиватися у новий світ без кордонів, суспільство чистого прекрасного мистецтва. Без закинутих статуй нікому не потрібних Озімандій минулого, яких примушували вчити напам’ять, щоб у мізкі, не дай Боже, не потрапило справжнє, геніальне.
Але колоніальний нарід, вирощений на меншовартості, навіть зараз, коли можна посцяти на уламки величних ідолів, повзе до них на колінах і несе як жертви голови своїх діточок, які сьогодні, як ніколи, мають шанс стати вільними, вирватися нарешті з цієї хворої совкової маячні.
Спитайте у 25-річного хлопця чи дівчини, знають вони що таке Массоліт? Москвошвєя? Торгсін? Каштан? Черга за маслом о п’ятої ранку з номером на долоні? ОГПУ? ВЧК НКВД? книга в нагрузку до білета у театр?
Не знають. І не будуть знати. Бо цього немає і не буде.
І тому вони зовсім не розуміють про що йдеться у книгах Булгакова. Зощєнко. Фільмі «Брильянтова рука». Та і «Пригоди італьянців у Росії».
В них немає контекста, і ніколи більше не буде. Тому і всі ці книги стали непотрібними. Нецікавими. Не смішними.
В «Алісі у країні див», що теж була памфлетом, був якийсь контекст, якого ми не знаємо. Але від його втрати книга не втратила сенсу, цікавості та значущості.
А що лишається від «Майстра та Маргарити» після того, як приберемо контекст з Торгсінами та «абрікосовой»?
Пересказане Євангеліє від Іоана? Так воно є у кожного — бери і читай. ТОДІ не було. Було ЗАПРЄЩЄНО. А зараз ні. І навіщо читати вигадки автора, якщо можна прочитати оригінал, який не менш цікавий та крутий?
Ось, Альваро Кункейро, наприклад, переказав своїми словами Софокла, якого переказав своїми словами Шекспір. І зробив шедевр, безвідносний до часу, Шекспіра, Софокла та Притч царя Соломона, де він теж є. І молодь радо його проковтне, бо неможливо відірватися, хоча, історія ця була навіть вже в Докторі Хто.
Ось Славко Яневський, що наклав світ з Мавками та Лісовиками на західноєвропейский ландшафт і створив шедеври, хоча всі ці історії є у братів Грим.
А Булгакова не існує без совку. Тому там йому і місце. Для тих, хто поховав совок у своїй голові. Нема про що говорити. Нах з пляжу іноземне совкове відстале лайно.
А ось і сам комент :))))))))
———
Гофман, який Ернст Теодор Амадей, був і є вище Булгакова за художньою цінністю і містичною стильністю на тисячі голів. А зідраний Булгаковим у того ж Гофмана кіт Бегемот, вбогий гнилозубий пролетар у порівнянні з оригіналом котом Мурром. А галисийський письменник Альваро Кункейро, що вже після Булгакова створив неймовірну серію творів про невблаганну долю та її вплив через покоління — алмаз літератури незалежно від місця і часу.
До речі, хорватський письменник Славко Яневський, що об’єднав європейський католицький містицизм та слов’янські забобони, вивів це на вершину світової литератури.
Все це — на відміну від совкового «сатіріка», твои якого не можуть існувати без тих, хто розуміє що таке совок і гигочє з «сьомгі другої свєжесті», бо в нормальному світі всі ці речі, якими жили совкові дикуни, немислимі.
І молодь , якій зараз 20-25, щиро не розуміє що цінного у творах Зощенка та Булгакова, та і Ільфа з Петровим, і в якому місці сміятися, бо нормальним людям це не смішно.
Тому Булгаков і інші совкові «йуморісти» — це просто часовий мотлох, який був актуальним доки існувала ця їбанута країна та їх хтось там «запрєщал». Тепер вся їх творчість не має сенсу.
Тому не варто взагалі про них згадувати. Це як сатира на рожеві підбори королеви Вікторії, які вона наділа на прийом у герцога Нортумберленда 13 січня 1814 року, і про що два місяця писала вся преса і декілька письменників описали цей факт у своїх книгах (в тому числі, і Л’юіс Керол в «Алісі» через 100 років після події, а Тім Бертон увічнив у фільмі). А тепер, щоб це зрозуміти, треба читати книгу пояснень до «Аліси», за розміром втричі більшу, ніж сам роман. І всі читають про Алісу, їм пох на якусь давно мертву королеву.
А у совкових сатириків немає Аліси. Є тільки їх злість на дибільну країну, якої вже 30 років як немає і більше не буде.
Отже, і письменники ці врємєнщикі нікому не потрібні.
Могло бути інакше. Наприклад, Карел Чапек «Війна з Саламандрами». Чи його земляк Гашек з «Швейком», які з тогоденної сатири стали шедеврами літератури людства. Але для такого авторам потрібний був потужний талант, якого ані у Булгакова, ані у Зощєнко, ані у Жванецького, на жаль, не було (маю на увазі СТІЛЬКИ письменницького таланту, їх талановитість ніхто не применшує, це чудові публіцисти).
Ільф і Петров ок, — це варіант О Генрі, на всі часи. Знову ж, завдяки таланту.
І, вважаю, Ільф і Петров — набагато більш українські письменники, ніж всі ці журнопубліцисти, яких радянські записали у генії. Їх би я у програму додав і залишив там. З Гоголем, звичайно. І Василієм Аксьоновим, до речі.
Ваш комментарий будет первым