Про національну гідність великоукраїнців

В українському сегменті соціальних мереж «великоукраїнці», тобто, ті, хто живе на території України, продовжують турбуватися про тих малоукраїнців, хто виїхали за кордон.
Дехто опікується тим, якою мовою вони там розмовляють в умовній «Угорщині», дехто питає себе чи повернуться вони після закінчення війни. А дехто пропонує вивчати феномен українських осередків, які сформувалися або формуються в Європі та за океаном.

На мою думку, все це не має сенсу, якщо ці люди — не ваші прямі родичі. Тоді турбота про них — природна. Також, якщо ви історик чи соціолог, цей інтерес зрозумілий, бо він науковий та професійний.

В усіх інших випадках це зайва витрата часу. Бо всі малоукраїнці — вже не українці. Хіба що за паспортом. Бо мова в них — переважно місцева або російська, звички відстали від наших на п’ять років і ця різниця буде збільшуватися. Діти їх вже вливаються в іноземний соціум і переймають образ життя своїх однолітків. Тому краще за все буде лишити їх у спокої.

Хай собі формуються. Ті, хто знайшов собі місце, роботу і рід занять, там і залишаться, або будуть мандрувати, якщо цього потребує їх діяльність.

Ті, хто не знайшов себе, нікому не потрібні ніде.

Ось так все просто.

Щодо мови та ідентичності. Людина по-справжньому розуміє, знає і підсвідомо користується мовою, яку почула вперше в житті. Це базова «прошивка», мова, якою людина кричить від болю, жаху, каже слова любові та ненависті і в екстремальні моменти. Це не позиція, не нагорода, не прокляття. Просто сигнальна система третього роду. Не варто робити з цього акт патріотизму. Людина розмовляє так, як їх зручно і природно. Будь де і в будь-яких умовах.

Для демонстрації своїх поглядів можна вивчити суахілі або телугу і ходити на вулицю кричати «من المياه للمياه» для задоволення політичних шахраїв. Але вдома зняти арафатку, тюрбан або чалму і говорити рідною бяларускою.

І це ось як просто.

По-третє.

Є сто тисяч китайців в Чайна тауні Сан-Франциско. Є 80 тисяч радянських євреєв в Брукліні. І що?

Але ж є мільйони японців, мексиканців, канадців (дуже загальні і умовні назви для цих племенних груп), які асимілювалися і їх ідентичність позначається лише фотографією прадіда-лісоруба з Манітоби на камінній поличці і дитячою пісенькою на мові племені Гурон, яку співала хазяїну дому прабабуся з другої хвилі еміграції.

І що?

Люди живуть і живуть. Пристосовуються, вчать мови і закони, споживають продукти, в тому числі і медійні, розповсюджені в своєму ареалі. Співають українські пісні за різдвяним столом? Дай їм Гупало Василь здоров’я. Ходять по неділях в методистську церкву? Хай Єсу їх благословить.

Їдять оладки з кленовим сиропом? Таронхайавагон їм в допомогу.

Нащо вони нам?

Вони там, ми тут. У них своє, у нас своє. Повернуться — чудово. Ні — ще краще. Ми поїдемо — які проблеми?

Головний висновок.

Людина вільна за народженням. Всі ці штучні обмеження: мова, віра, армія, соціум, смаки і рівні обізнаності, які ми так любимо обговорювати — відрижка совєцкого концлагеря, без якого не можуть жити прошиті цією неволею покоління українців.

На жаль, само не пройде. І швидко не пройде. Будемо сподіватися, що наші праонуки стануть по-справжньому вільними і їм буде похєру хто, де, звідки, і з якого боку він розбиває яйце на сніданок.